Правильне вручення документів у господарських справах має велике значення, оскільки не дотримання формального порядку може призвести до неможливості визнання та примусового виконання рішення суду за кордоном, що, звичайно, може звести нанівець всю роботу, зроблену як сторонами, так і судом.
Крім того, у випадку порушення порядку вручення це може бути використано стороною, яка отримала такий документ, як аргумент не повідомлення її належним чином про судовий розгляд та порушення її прав на захист.
Отже, нехтувати встановленими правилами не бажано.
З метою правильного розуміння всіх аспектів щодо вручення документів у судових справах за межами України, необхідно враховувати положення наступних нормативних актів:
- Господарського кодексу України;
- Закону України «Про міжнародне приватне право»;
- Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року (далі за текстом – Конвенція);
- Закону України про міжнародні договори;
- Практичне керівництво із застосування Конвенції.
Відповідно до судової практики Верховного Суду (наприклад, постанови Верховного Суду від 18.01.2022 у справі №910/5257/21), при вирішені питання про необхідність вручення документів у господарських справах за участю іноземних осіб, необхідно з’ясувати, чи має іноземна юридична особа:
- офіційне представництво на території України;
- або представника на території України, призначеного відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.
Враховуючи, що відповідно до статті 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні суб`єкти господарювання мають такі самі процесуальні права і обов`язки, що і суб`єкти господарювання України (крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України), вони мають мати можливість реалізувати свої процесуальні права, зокрема бути повідомленими щодо наявності позову та мати можливість надати свої заперечення проти нього.
Статтею 367 Господарського процесуального кодексу України встановлено положення, що у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
При визначені порядку вручення документів за кордоном необхідно знайти відповіді на наступні питання:
- чи є взагалі особа іноземною юридичною особою?
Відповідно до ст.1 Закону "Про міжнародне приватне право" якщо у приватноправових відносинах беруть участь іноземні юридичні особи, то такі відносини є відносинами з іноземним елементом.
Зі змісту ст.25 Закону "Про міжнародне приватне право" випливає, що іноземною юридичною особою є особа, яка має місцезнаходження в іншій державі. Для цілей цього Закону місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи.
Згідно з ст.80 зазначеного Закону, у разі, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому процесуальним законом України або міжнародним договором України, що узгоджується з положеннями ч.2 ст.367 ГПК, відповідно до якої у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;
- право якої держави і які міжнародні договори підлягають застосуванню?
Так, при пошуку відповіді на це питання необхідно враховувати положення ст.19 Закону "Про міжнародні договори", згідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
У разі, якщо у відносинах України з іноземною державою діють одночасно і двосторонній, і багатосторонній міжнародні договори (один чи декілька) і в жодному з них не встановлено пріоритету застосування одного з них щодо одних і тих самих питань, під час вручення документів може застосовуватись процедура вручення, передбачена у будь-якому з цих договорів.
Наприклад, у справі № 905/830/21 суд апеляційної інстанції обрав Конвенцію, а не Угоду між Україною та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних справах як міжнародний договір, який підлягає застосуванню. Судова практика свідчить про правомірність застосування обох вищевказаних міжнародних договорів при визначенні судами порядку вручення документів.
Не забуваємо, що заяви і застереження, висловлені державами до міжнародного договору, є його невід`ємною частиною. При застосуванні багатостороннього міжнародного договору його положення діють з урахуванням заяв і застережень України, висловлених у законі під час ратифікації чи приєднання, та відповідної іноземної держави;
- чи підлягає застосуванню Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року?
Статтею 1 Конвенції передбачено, що вона застосовується у цивільних або комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.
Є декілька умов, дотримання яких є необхідним для застосування Конвенції:
- документ є судовим або позасудовим та має відношення до цивільної або комерційної (господарської) справи;
- адреса отримувача документу відома. Зі змісту статей 120 та 242 ГПК вбачається, що надсилання судом відповідних процесуальних документів юридичній особі - відповідачу здійснюється за адресою його місцезнаходження, яка вказується позивачем в позовній заяві;
- документ має передаватись з однієї держави до іншої саме для вручення (вимога щодо вручення має міститися у праві держави, де знаходиться суд, який передає документ);
- який канал (спосіб) вручення документів нерезидентам має бути застосовано?
Спосіб (канал) вручення судових документів обирається судом, який ухвалив відповідний документ.
Конвенцією передбачено, що суди вправі використовувати як основний канал вручення документів за кордоном (через Центральний орган держави, що запитується) так і альтернативні.
Альтернативними каналами вручення документів відповідно до Конвенції є:
- прямі консульські канали без застосування заходів примусу (ч.1 ст.8);
- непрямі консульські канали (ч.1 ст.9 Конвенції);
- непрямі дипломатичні канали у виключних обставинах (ч.2 ст.9);
- поштові канали (ст.10(а));
- прямі зв`язки між судовими та іншими посадовими особами, чи іншими компетентними особами (ст.10(б));
- прямі зв`язки між особою, що бере участь у судовому процесі та судовими посадовими особами чи іншими компетентними особами (ст.10(с)).
Крім того, є канали не врегульовані Конвенцією, та які визначаються відповідно інших міжнародних угод (статті 11, 24, 25 Конвенції) чи національного законодавства держави яка вручає документи (ст.19 Конвенції).
Згідно до постанов Верховного Суду у справах №904/6151/16 та №910/3980/16 звертатися до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави з судовим дорученням є правом суду, а не обов`язком.
Відповідно до роз’яснень, викладених у Практичному керівництві, поштовими каналами зв`язку визнається відправка листів у вигляді звичайного поштового відправлення, рекомендованого листа та з повідомленням про вручення. Ба більше, поштові канали також можуть охоплювати відправку електронною поштою та іншими сучасними засобами електронної комунікації, якщо це передбачено національним законодавством.
Враховуючи положення пункту "а" ст.10 Конвенції, якщо запитувана держава не заперечує, то Конвенція не обмежує можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном.
ВАЖЛИВО! Основний та альтернативні канали є рівнозначними.
Нещодавно Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зробив огляд судової практики щодо вручення за кордоном документів у господарських справах, в якому у формі таблиці викладена інформація щодо каналів вручення в окремих державах.
Перелік документів, вручення яких здійснює суд, визначається національним законодавством;
- чи підлягають перекладу документи, які направляються нерезиденту відповідно до ст.10(а) Конвенції?
Вимога щодо перекладу судових документів міститься у ст. 5 Конвенції.
Проте, вона не поширюється на вручення документів поштовими каналами відповідно до ст.10(а) Конвенції.
Водночас альтернативні канали передачі в принципі не потребують перекладу документів, що підлягають врученню згідно з Конвенцією.
Проте у випадках, коли вручені документи не були перекладені, існує ризик відмови у визнанні та примусовому виконанні рішення іноземного суду.
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду обов`язок з перекладу судових документів, які підлягають врученню відповідно до вимог Конвенції покладається на заінтересовану сторону (якою є позивач у справі) (постанова Верховного Суду від 29.07.2019 у справі №910/16503/18, ухвали Верховного Суду від 07.06.2021 у справі №920/368/17, від 28.10.2021 у справі №910/8662/20, від 18.08.2021 у справі №910/727/20). Якщо обсяг таких документів є значним, то такі витрати можуть становити значний тягар для позивача.
В сторони, яка за кордоном отримала документи мовою, яку вона не розуміє, є право відмовитися від їх отримання чи подати суду клопотання про їх переклад.
Підсумовуючи зазначене можна прийти до висновку, що в кожній справі має індивідуально вирішуватись питання про вручення документів за кордоном та канали такого вручення з урахуванням вимог не тільки українського, але й міжнародного права.
При підготовці цієї статті були використанні висновки Верховного Суду, які зазначені в постановах, на які є посилання в тексті.
