Без виконання судових рішень і реалізації принципу їх обов'язковості судовий захист не має жодного сенсу. На жаль, ситуація в Україні є вкрай поганою, на що звертають увагу і ЄСПЛ у своїх рішеннях, і БІЗНЕС-ОМБУДСМЕН у своєму звіті за лютий 2021 року, і адвокати у своїх численних публікаціях, проте за останні роки ситуація не змінилася на краще.
Так, Асоціація приватних виконавців України в публікації "5 кроків до ефективного виконання рішень" навела такі дані – із 724,6 млрд грн, які підлягали виконанню органів ДВС у 2019 році, реально стягнено лише 16,5 млрд грн, тобто ефективність виконання судових рішень складає близько 2,3 %.
Тобто проблема системна, але метою цієї статті є не стільки привертання уваги до проблеми невиконання рішень судів, скільки аналіз актуальної практики Верховного Суду з реалізації положень ст. 336 ГПК України щодо звернення стягнення на кошти, що належать іншим особам, та нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку.
Відповідно до ст. 1291 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Конституційний Суд України у рішенні від 13.12.2012 №18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невід'ємним складником права кожного на судовий захист.
Заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, інше майно(майнові права) боржника, якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про виконавче провадження").
Частинами 1, 4 ст. 53 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. На належні боржникові в разі передання від інших осіб кошти, що перебувають на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертає виконавець на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.
Порядок звернення стягнення на кошти, що належать іншим особам, визначено ст. 336 ГПК України.
Теоретично ця стаття має на меті допомогти стягувачам отримати свої гроші, присуджені судовим рішенням.
Так, ч. 1 зазначеної статті передбачено право суду, що розглядав справу як суд першої інстанції, за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на кошти особи, яка, своєю чергою, має заборгованість перед боржником.
Що на практиці?
У питанні реалізації ст. 336 ГПК України сформовано кілька правових позицій, у яких зазначено, що використовувати можливості, які дає ця стаття, можливо й реально.
Наприклад, 22.07.2021 Верховний Суд у справі № 905/1642/19 сформував таку правову позицію: "Стаття 336 ГПК України по відношенню до ст. ст. 39, 41, 45, 60 КУзПБ є загальною нормою, оскільки саме норми КУзПБ найбільш повно та точно врегульовують правовідносини щодо стягнення за грошовими вимогами до особи, стосовно якої відкрито провадження у справі про банкрутство, регламентують підстави і порядок їх заявлення, визнання господарським судом та задоволення у процедурі банкрутства таких вимог. Ініціювання виконавцем чи стягувачем звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, стосовно якої відкрито провадження у справі про банкрутство, за заявою в порядку ст. 336 ГПК України, не забезпечить можливості задоволення таких грошових вимог у процедурі банкрутства, тому не є ефективним способом захисту інтересів стягувача у виконавчому провадженні та не відповідає його меті, що може бути достатньою підставою для відмови у задоволенні такої заяви".
У справі № 910/6672/20 Верховний Суд дійшов правового висновку, що ч. 1 ст. 336 ГПК України може бути застосовано в тому разі, коли на виконанні державного чи приватного виконавця перебуває судове рішення господарського суду чи наказ, який видано на виконання судового рішення господарського суду, та не може бути застосовано до документа (виконавчого напису), який видав приватний нотаріус.
Проте Верховний Суд у постанові від 13.08.2021 у справі № 910/20504/16 зазначив, що виходячи з положень ч. 2 ст. 336 ГПК України, під час розгляду такої заяви судам необхідно враховувати, що факт наявності заборгованості не обов'язково має бути підтверджено судовим рішенням. Якщо немає такого рішення суд має надати власну оцінку доводам заявника щодо наявності відповідної заборгованості, її розміру, а також з'ясувати обставини не пропуску строку позовної давності для відповідної вимоги боржника до особи, яка має заборгованість перед ним.
Спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначають не за суб'єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент звернення особи із заявою в порядку ст. 336 ГПК України боржник мав заборгованість перед кредитором, тобто чи була заборгованість взагалі чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначає заявник, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на момент такого звернення.
У своїй правовій позиції, викладеній у постанові від 29.10.2020 у справі № 1/242, Касаційний господарський суд Верховного Суду зазначив, що ст. 336 ГПК України не містить такої обов'язкової умови для звернення стягнення на кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, як наявність відкритого виконавчого провадження.
Основною умовою стягнення є наявність такої заборгованості й те, що її не оспорює зазначена особа або вона підтверджена судовим рішенням, яке набуло чинності.
У своїй постанові від 25.0009.2020 у справі № 913/558/17 Верховний Суд дійшов аналогічного висновку, що під час розгляду заяви про звернення стягнення на кошти, що належать іншим особам відповідно до ст. 336 ГПК України предметом дослідження суду є наявність заборгованості, що підтверджено належними доказами, зокрема, це може бути відповідне рішення суду та беззаперечність заборгованості особи, якій належать кошти, на які стягувач просить звернути стягнення(див. mutatis mutandis висновки постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.04.2020 у справі № 910/5300/17, постановах Верховного Суду від 23.07.2018 у справі № 925/1048/17, від 11.09.2019 у справі № 902/1260/15, від 01.08.2019 у справі№ 927/313/18, від 06.02.2020 у справі № 913/381/18).
Водночас Верховний Суд вважав помилковими зазначення як додаткових мотивів для відмовив задоволенні заяви з посиланням на положення ч. ч. 8, 9 ст. 336 ГПК України того, що судам не було надано документів про фактичні дані та стан виконання (часткового виконання) або невиконання рішення Господарського суду Запорізької області від 28.09.2016 у справі №908/1858/16.
Суд указав, що норму ч. 9 ст. 336 ГПК України спрямовано на захист особи, яка має заборгованість перед боржником, від повторного стягнення з неї цієї заборгованості таким боржником як стягувачем і реалізують її у відповідному виконавчому провадженні. Проте вона не встановлює додаткових умов для задоволення заяви стягувача про звернення стягнення на кошти, що належать цій особі, яка має заборгованість перед боржником.
Ба більше, у постанові від 05.10.2020 у справі № 910/1385/19 Верховний Суд указав, що припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця із внесенням відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців і громадських формувань не є підставою для відмови в задоволені заяви в порядку ст. 336ГПК України, тому що за змістом ст. ст. 51, 52, 598 – 609 ЦК України, ст. ст. 202 – 208 ГК України, ст.46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що в разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності – фізичної особи (вилучення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання не припиняють, а залишають за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №127/23144/18.
Цікаво, що в своїй постанові від 16.01.2019 у справі № 922/190/18 Верховний Суд висловив таку правову позицію: ст. 255 ГПК України не передбачено можливості оскарження ухвали про відмову у зверненні стягнення на кошти, що належать іншим особам.
ВИСНОВОК:
Підсумовуючи, хочеться зазначити, що стягувач із метою захисту своїх прав повинен намагатися використовувати всі механізми, які надає йому законодавство, і можливості, що надає ст. 336 ГПК України в разі, коли з самого боржника нічого стягнути.
Олена Радтке
адвокат, керуючий партнер адвокатського об'єднання "Радтке-Прядко і партнери",
член Ради Комітету з питань верховенства права НААУ
.jpg)
.jpg)
